У кожного різний шлях до того чи іншого письменника, до його творів, його думок... Хтось скептично зневажає творчість митця, хтось навпаки знаходить у ній щось близьке. Хтось шукає розради у шумній компанії друзів, а хтось у книгах. Не можна зневажати ні одних, ні інших - у кожного своя дорога. Часто ми знаходимо цю дорогу після смерті митця, але його проникливі та щирі слова назавжди западають у душу, розраджують у скрутні моменти життя, надихають і вселяють надію. Для мене такою розрадою були твори Грицька Чубая, який, на жаль, покинув цей світ у далекому 1982 році, а відкрила я його для себе через 20 років після його смерті. Відтоді література, зокрема сучасна українська література, постмодерна (хоча за словами Андруховича, це швидше "колгосп, де всі всіх знають", чи "Санта-Барбара") стала частиною життя, у якій завжди можна знайти пораду, співчуття, підтримку, тільки треба вміти її відчувати, знаходити підтексти (на те вона й спрямована на елітного (розумного, вдумливого, мислячого) читача). Я вважаю, кожен знайде у ній щось для себе, десь упізнає себе чи своїх друзів, знайомі ситуації...
До чого ж тут назва рубрики "Живі крізь час"? А підзаголовок про відкривання і закривання очей? У цій рубриці мені хотілося б поіменно згадувати тих, чия творчість залишила помітний слід, дала змогу відкрити очі на різні речі, але нові твори яких, на жаль, уже не прочитати. Це не привід забувати - це привід ще раз і ще раз перечитувати, надихати, спонукати...
* * * * * * * * * * * * * * *
Юрко Покальчук. Помер 10 вересня 2008 року від раку у віці 67 років.
Відкрила я його для себе із твору "Любов і ковдра" і з перших слів захопилась глибоким змістом і сенсом (тоді Юрко ще був живий, повний сил у свої уже немолоді роки, активно займався і літературою, і перекладами, і вихованням дітей, і творив свої глибокі шедеври). А потім була збірка віршів, а тоді повісті та оповідання "Час прекрасний", а потім більш ранні "Озерний вітер", "Інший бік місяця", "Заборонені ігри" та інші і останньою - "Не наступайте на любов" (до речі, останню читала, позичивши у друзів, а цього року отримала її в подарунок на день народження).
Чи можуть слова людини величезного серця та розуму, яка на перше місце ставить ЛЮБОВ у всіх її проявах, не запасти в душу? Звичайно, що ні. Вони западуть глибоко й проникливо і завжди розрадять і допоможуть, коли прийде час. Якщо Пако (саме так називали Покальчука) зміг достукатися словами до тих дітей, які перейшли власну межу, вчинивши злочин (Юрко Покальчук 16 років (!) опікувався малолітніми в'язнями), надихнути їх та показати правильну дорогу, чи може його творчість залишитися осторонь кожного?! Вибір за вами!
P.S. Серпень - місяць сухий, серпень - місяць гарячий.
І образи у серпні, то найважчі з образ. (Юрко Покальчук)
* * * * * * * * * * * * * * *
Всеволод Нестайко. Помер 16 серпня 2014 року у віці 84 років.
Навряд чи хто не знає імені цього талановитого письменника, який захоплював пригодами хлопців у "Тореадорах із Васюківки", чи вихованців лісової школи та багато інших дивовижних історій.
Всеволод Нестайко залишив величезну спадщину творів, які актуальні у будь-який час і порушують проблеми, з якими стикаються як діти, так і дорослі.
У дитинстві, читаючи захопливі твори Ж.Верна та Дж.Лондона, Всеволод Зіновійович мріяв стати капітаном, але через проблеми із зором не зміг. Через війну не закінчив 9 клас, тому навчався вдома сам і за два місяці опанував шкільну програму, а от 10 клас закінчив з однією "четвіркою" і срібною медаллю. Вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях журналів "Барвінок", "Дніпро", вів програму "Радіобайка Всеволода Нестайка" на Національному радіо України. Усіх називав "сонечком", не зважаючи на вік співрозмовника.
Твори Всеволода Нестайка перекладені багатьма мовами світу, екранізовані, мають багато нагород в Україні та поза її межами, а сам Нестайко внесений у Почесний список Г.Х.Андерсена як один із найвидатніших дитячих письменників. На жаль, премії ім.Тараса Шевченка так і не отримав, хоча, безперечно, на неї заслуговував.
Останні кілька років писав свої твори у напівлежачому стані, а останній рік начитував текст своїй дружині, бо зовсім осліп.
Його твори - поза часом і простором, цікаві та повчальні у будь-якому віці.
Анатолій Дімаров. Помер 29 червня 2014 року у віці 92 років.
Письменник Анатолій Дімаров народився в сім’ї учителя Андроніка
Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися:
мати вказала, що
чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Тому Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.
У дитинстві
пережив Голодомор в Україні 1932–1933, після закінчення школи був мобілізований до армії, воював на Південно-Західному фронті,
побував в окупації, був командиром партизанського загону, отримав поранення
та контузію. Був нагороджений орденами та медалями.
Анатолій
Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М.Горького в Москві, Львівському
педагогічному
інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах, у газеті «Радянська Волинь».
Із
1949 року почав видавати збірки
своїх творів. Творчий
доробок письменника складає кілька десятків томів. За
останню частину роману «І будуть люди» «Біль
і гнів» автор був удостоєний премії ім..Т.Шевченка.
Хобі Анатолія
Дімарова – колекціонування
каміння. Робочий кабінет письменника був схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів,
сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, у шафах. На стінах – картини в камені, які Дімаров творив власноруч. Крім того, у письменника була велика колекція прикрас із різноманітним камінням,
зібраним ним у горах. Тема каміння не раз з’являлася й у творах
письменника.
Крім творів для дорослих, Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих
книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який
не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик», якими вчив
дітей бути людяними, чесними, добрими, співчутливими, завжди допомагати іншим, адже
саме ці риси є справжнім багатством людської душі.
* * * * * * * * * * * * * * *
Немає коментарів:
Дописати коментар