Читаю - ділюсь враженнями :) Приєднуйтесь!

           Народне прислів'я  говорить, що зустрічаємо по тому, як одягнутий, а проводимо по розуму. Ми часто так зустрічаємо: судимо по зовнішньому вигляду й зовсім не намагаємося побачити "внутрянку" (так подобається це слово :)). Так і вибираємо по зовнішньому вигляду: людей, з якими будемо спілкуватися, друзів, формуємо своє ставлення про вчителів, звичайних перехожих, випадкових співбесідників у метро, тролейбусі тощо, хоча за зовнішною оболонкою може ховатись зовсім не та людина, яку ми намалювали у своїй бурхливій уяві. 
          Так, напевне, і з книгою - приваблює палітурка, назва, ілюстрація на титулці, а середина може бути пуста... Я завжди відчуваю свою книжку: у ній може не бути нічого примітного, та й назва така собі, а от хочеться її купити, а іноді назву чи тематику, яку коротко прочитала на титулці, приміряєш на ту людину, якій хочеш цю книгу подарувати. Якось так на інтуїтивному рівні... І помилятись не доводилось! Я належу до тих людей, які вважають, що книга - це не застарілий, а все-таки хороший подарунок, хоча це, напевне, тому, що біля мене ті люди, які думають так, як і я - і це насправді класно!
         Ця рубрика створена для тих, хто читає, вміє розуміти сенс і відчувати книгу. Але не обходьте стороною й ті, хто скептично ставиться до книг - почуте тут може бути корисним і вам. 
      Отже, мій наскрізний погляд на прочитані книги. Почну зараз, тому буду висловлювати свою думку щодо тих книжок, які прочитала. Можете приєднуватись до коментарів, звичайно, якщо є що сказати ;)

P.S. Дякую своїм друзям, що дарують мені книги, без таких подарунків було б важче писати тут :)

***********************

- "Жити - пити. 40 градусів життя" - ох, яка назва! Подарували мені цю книгу із словами: "Без натяку :)". Назва спочатку "вбила", а потім переглянувши зміст і побачивши там кілька улюблених прізвищ авторів, сумніву уже не було - треба читати :). 

     З перших сторінок Оксана Забужко нагадує прочитані колись давно пригоди Вєнічки Єрофєєва, які уже й призабулись...  А потім починаються сповіді різноманітних героїв, які так чи інакше були причетні до проблеми алкоголізму. 

   Прочитавши книжку, зрозуміла для себе: ми часто зневажаємо тих, хто, на нашу думку та й не тільки, веде аморальний спосіб життя. Часто ми не задумуємося, що причиною такого життя є ми, прості жителі простого міста. Хтось дійсно потрапляє у пастку алко через свою слабкість, безвихідь, а далі просто ніхто не хоче допомогти, а хтось із власної волі, шукаючи у келиху правди, волі, але найголовніше - безтурботності, вольності. На мою скромну думку, не кожен потрапляє у таку пастку - лише самотній, згубившись у розмаїтті доріг, і вибрана дорога приносить лишь біль і незавершеність, яку так натхненно герой шукає на дні пляшки і розмовляє зі своїм паном Зривком.

    Не будьмо байдужими! Можливо, своїми випадковими кроками ми зробимо інших щасливішими..... Чи то на хліб, чи на так потрібних кілька грам.... Прикро в будь-якому випадку...

***********************

- Ірен Роздобудько "Гудзик" - знову ж таки книжку отримала в подарунок. До тих пір про Ірен Роздобудько чула крадькома, випадково. З перших сторінок захопилась сюжетом, грою слів, почала цитати виписувати у свій уже 4 блокнот (афоризми і цитати збираю і записую із 2002 року). 

     Із твору зрозуміла для себе одне: ми часто не цінуємо те, що маємо, тому бігаємо за мріями, які уже давно стали чужими, але ми просто цього не помітили чи не хотіли помічати. Цінувати потрібно кожну мить, проведену із коханою людиною, і не треба приміряти чужі плащі, вони не підійдуть. Потрібно цінувати кожну мить і кожен дотик - ось що найголовніше, а не примарне щастя. 

***********************

- Ірен Роздобудько "Гудзик-2. Десять років по тому" - о 2 годині ночі я закінчила читати книгу, від якої просто неможливо відірватися. В одній руці величезна кружка чаю із свіжої м'яти, а в іншій - книга. На останньому слові 319  сторінки (останній у книжці, прочитаній за день) сльози самі потекли з очей. Хвилин 10 я просто сиділа у ступорі, у голові промайнуло безліч думок, одна картинка замінила іншу. Сказати, що мені сподобалася книга - це не сказати нічого. Це найкраще, що я читала за все своє свідоме життя. Може, тому, що такими ще болючими є спогади про події на Майдані... Чи кількістю щоденної інформації про загиблих на Сході, а можливо, тим, що в житті ми не цінуємо те, що маємо, не знаючи, в яку мить можемо все втратити... А потім довго шукати, переживши безліч самотніх ночей... Добре, якщо зрештою знайдемо... А якщо ні?..

***********************

- Ірен Роздобудько "Якби" - напевне, кожен би хотів мати машину часу, щоб зміг виправити помилки минулого й круто змінити своє життя. Шкода, що вона існує тільки у фільмах та нашій уяві. Але Ніці вдається знайти спосіб повернутися в минуле. 

     Ми часто намагаємося забути, що ж сталося ТАМ, але рано чи пізно приходимо до того, про що шкодуємо. Головна героїня Ніка - сильна, вольова, не зломлена життєвими негараздами жінка, бо інакше не змогла б виправити помилки минулого.

***********************

- Ірен Роздобудько "Ліцей слухняних дружин" - кожен знайде в цій книзі щось своє: чоловіки - як інколи можуть помилятися і не бачити звичайних речей, жінки - як потрібно вміти любити себе й не дозволяти принижувати. Але врешті усі прийдуть до спільної думки: тільки справжнє кохання здатне перебороти все, подолати безліч років і кілометрів і знайти затишок. Не те, як шукати ідеальну, покірну, закохану жінку-ляльку, наче учасницю якогось реаліті-шоу, не чоловіка, який буде дарувати все й забезпечувати, але при цьому зкеважати й знущатися. А те, що в житті найголовніше - пам'ять тіла й прискорене биття серця, безліч пройдених шляхів, але все ж таки кінцеве щастя.

***********************

- Дара Корній "Щоденник Мавки" - ця книга для мене стала відкриттям. Це своєрідний посібник із психології для розлучених жінок, спасіння від депресії, ліки для душі й розбитого серця. Це віра у власну силу та впевненість. Це світло в кінці тунелю. Це надія. Зрештою, це поштовх до нових почуттів. 
     До кінця останньої сторінки тримає невидимими руками й вселяє віру, надихає й повертає до життя. Дає силу не сліпо підкоритися Чугайстру, а підкорити його й належати собі. Тільки тоді можна стати по-справжньому щасливою.

Живі мертвим закривають очі, а мертві живим їх відкривають...

      У кожного різний шлях до того чи іншого письменника, до його творів, його думок... Хтось скептично зневажає творчість митця, хтось навпаки знаходить у ній щось близьке. Хтось шукає розради у шумній компанії друзів, а хтось у книгах. Не можна зневажати ні одних, ні інших - у кожного своя дорога. Часто ми знаходимо цю дорогу після смерті митця, але його проникливі та щирі слова назавжди западають у душу, розраджують у скрутні моменти життя, надихають і вселяють надію. Для мене такою розрадою були твори Грицька Чубая, який, на жаль, покинув цей світ у далекому 1982 році, а відкрила я його для себе через 20 років після його смерті. Відтоді література, зокрема сучасна українська література, постмодерна (хоча за словами Андруховича, це швидше "колгосп, де всі всіх знають", чи "Санта-Барбара") стала частиною життя, у якій завжди можна знайти пораду, співчуття, підтримку, тільки треба вміти її відчувати, знаходити підтексти (на те вона й спрямована на елітного (розумного, вдумливого, мислячого) читача). Я вважаю, кожен знайде у ній щось для себе, десь упізнає себе чи своїх друзів, знайомі ситуації... 

       До чого ж тут назва рубрики "Живі крізь час"? А підзаголовок про відкривання і закривання очей? У цій рубриці мені хотілося б поіменно згадувати тих, чия творчість залишила помітний слід, дала змогу відкрити очі на різні речі, але нові твори яких, на жаль, уже не прочитати. Це не привід забувати - це привід ще раз і ще раз перечитувати, надихати, спонукати... 

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Юрко Покальчук. Помер 10 вересня 2008 року від раку у віці 67 років. 

Відкрила я його для себе із твору "Любов і ковдра" і з перших слів захопилась глибоким змістом і сенсом (тоді Юрко ще був живий, повний сил у свої уже немолоді роки, активно займався і літературою, і перекладами, і вихованням дітей, і творив свої глибокі шедеври). А потім була збірка віршів, а тоді повісті та оповідання "Час прекрасний", а потім більш ранні "Озерний вітер", "Інший бік місяця", "Заборонені ігри" та інші і останньою - "Не наступайте на любов" (до речі, останню читала, позичивши у друзів, а цього року отримала її в подарунок на день народження). 

       Чи можуть слова людини величезного серця та розуму, яка на перше місце ставить ЛЮБОВ у всіх її проявах, не запасти в душу? Звичайно, що ні. Вони западуть глибоко й проникливо і завжди розрадять і допоможуть, коли прийде час. Якщо Пако (саме так називали Покальчука) зміг достукатися словами до тих дітей, які перейшли власну межу, вчинивши злочин (Юрко Покальчук 16 років (!) опікувався малолітніми в'язнями), надихнути їх та показати правильну дорогу, чи може його творчість залишитися осторонь кожного?! Вибір за вами!

P.S. Серпень - місяць сухий, серпень - місяць гарячий.

І образи у серпні, то найважчі з образ. (Юрко Покальчук)

Уникайте образ!

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Всеволод Нестайко. Помер 16 серпня 2014 року у віці 84 років. 

Навряд чи хто не знає імені цього талановитого письменника, який захоплював пригодами хлопців у "Тореадорах із Васюківки", чи вихованців лісової школи та багато інших дивовижних історій.

     Всеволод Нестайко залишив величезну спадщину творів, які актуальні у будь-який час і порушують проблеми, з якими стикаються як діти, так і дорослі. 

     У дитинстві, читаючи захопливі твори Ж.Верна та Дж.Лондона, Всеволод Зіновійович мріяв стати капітаном, але через проблеми із зором не зміг. Через війну не закінчив 9 клас, тому навчався вдома сам і за два місяці опанував шкільну програму, а от 10 клас закінчив з однією "четвіркою" і срібною медаллю. Вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях журналів "Барвінок", "Дніпро", вів програму "Радіобайка Всеволода Нестайка" на Національному радіо України. Усіх називав "сонечком", не зважаючи на вік співрозмовника.

     Твори Всеволода Нестайка перекладені багатьма мовами світу, екранізовані, мають багато нагород в Україні та поза її межами, а сам Нестайко внесений у Почесний список Г.Х.Андерсена як один із найвидатніших дитячих письменників. На жаль, премії ім.Тараса Шевченка так і не отримав, хоча, безперечно, на неї заслуговував.

     Останні кілька років писав свої твори у напівлежачому стані, а останній рік начитував текст своїй дружині, бо зовсім осліп. 

     Його твори - поза часом і простором, цікаві та повчальні у будь-якому віці.

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Анатолій Дімаров. Помер 29 червня 2014 року у віці 92 років. 

Письменник Анатолій Дімаров народився в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Тому Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932–1933, після закінчення школи був мобілізований до армії, воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, отримав поранення та контузію. Був нагороджений орденами та медалями.

Анатолій Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М.Горького в Москві, Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах, у газеті «Радянська Волинь».

Із 1949 року почав видавати збірки своїх творів. Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. За останню частину роману «І будуть люди»  «Біль і гнів» автор був удостоєний премії ім..Т.Шевченка.

Хобі Анатолія Дімарова – колекціонування каміння. Робочий кабінет письменника був схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, у шафах. На стінах – картини в камені, які Дімаров творив власноруч. Крім того, у письменника була велика колекція прикрас із різноманітним камінням, зібраним ним у горах. Тема каміння не раз з’являлася й у творах письменника.

Крім творів для дорослих, Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик», якими вчив дітей бути людяними, чесними, добрими, співчутливими, завжди допомагати іншим, адже саме ці риси є справжнім багатством людської душі.

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Івана Купала

  В українській обрядовості є чимало свят, які трансформувалися із язичницьких у релігійні з прийняттям християнства. Тому у релігійних святах так багато схожих звичаїв та обрядів на ті, які мали місце й у часи язичництва. Часто навіть назви схожі, тільки у язичників свята були названі в честь міфічних істот чи богів, а в християнстві — в честь святих. Одним із таких свят є Івана Купала — у народі, або ж Різдво Івана Хрестителя — за християнськии календарем. То що ж ми насправді святкуємо 7 липня? 

Напевне, усе залежить від світогляду людини чи родини загалом. Хтось дотримується більш народної, ще з предків, обрядовості у цей день, а хтось усе-таки християнської. Хтось бере участь у народних гуляннях у ніч на 7 липня: стрибає через вогнище, ворожить, шукає таку заповітну квітку папороті, щоб загадати найпотаємніші бажання (кажуть-бо, якщо знайти ту квітку, то усе задумане обов'язково здійсниться), а хтось кревно молиться Богу в церкві зранку.  Не скажу, що засуджую чи схвалюю позицію котрогось із них, адже кожен має право сповідувати ті погляди, які вважає правильними. Але усе ж давайте простежимо походження цього свята в обох напрямках: народному (язичницькому) та християнському.

Народний. У слов’янських народів з часів язичництва на початку липня (за старим стилем, у кінці червня) був день літнього сонцестояння. У цей день відзначали свято сонця, плодів та врожаю. За народними уявленнями, цього дня сонце має особливу життєдайну силу, а після сходу сонця вода набуває чудодійних властивостей, оскільки воно в цій воді викупалося (ще з дитинства пам'ятаю, як просила маму збудити рано-вранці, щоб вилізти на горище і через маленьке віконечко, яке, напевне, відчинялося тільки у цей день, подивитися, як сонце купається. - Автор). Тому вважається, що надзвичайно корисно викупатися вночі перед Купалом або рано-вранці в річці або навіть у росі — це додає здоров'я та краси. 

Також цього дня люди розводили вогнище, яке було символом сонця. Його розкладали на березі річок чи озер і стрибали через нього. Вважалось за необхідне тричі перестрибнути через вогонь, щоб очиститися. А та пара, що стрибала через вогнище і не розірвала руки, буде назажди пов'язана. 

Згодом це свято почали пов’язувати з ім’ям язичницького бога Купала, який був богом земельних плодів. Відтоді головними атрибутами свята стали Купало й Марена. Згідно із слов'янським міфом, Марена — зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом. Купало — символ родючості та достатку. До цього свята заздалегідь старанно готувались, робили опудала: Купала — з вербової гілки, яку прикрашали квітами та стрічками, а Марену — із соломи, одягали у жіночу сорочку. Потім навколо цих опудал водили хороводи та співали купальські пісні.

Досхочу натанцювавшись навколо Купали й Марени, молодь урочисто їх спалювала чи топила. Після цього дівчата тікали від хлопців, щоб ворожити. Плели віночки, до яких прилаштовували свічки та пускали на воду. Згідно з народним повір'ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, — то ще дівуватиме, а як втопиться— заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде. А хлопці чудово знають, що цієї ночі дівчата на судженого ворожитимуть, а часто підстерігали кожен свій вінок, щоб власноруч «провістити долю» коханій. Найбільш завзяті закохані парубки навіть готували заздалегідь човни, щоб у разі потреби потрібний вінок наздоганяти. А вже наступного дня найприємніше — це похвалитися перед коханою здобутим вінком (завжди із захопленням слухаю розповіді своєї бабусі про те, як вона із дівчатами ворожила на вінках у часи своєї молодості, хоча чула ці історії уже разів 30. Напевне, усі полюбляють слухати схожі розповіді у будь-якому віці і просять їх розповісти. Як каже моя донечка: "Розкажи щось із свого дитинства". - Автор). 

Існує легенда, що цієї чарівної ночі рівно опівночі розпускається вогненна квітка папороті. Вважається, що той, хто цю квітку побачить, знайде старовинний скарб, а той, хто її зірве, почне розуміти мову тварин і птахів. Старі люди кажуть, що зірвати цю квітку майже неможливо — таке нетривале її життя, але якщо вже це вдасться, то слід підкинути її в повітря — вона впаде прямо на те місце, де закопаний скарб. Можливо, ця легенда виникла тому, що ніхто ніколи не бачив квітку папороті, а це зумовило наділення рослини загадковими властивостями (хоча вченими остаточно доведено, що папороть не цвіте).

Християнський. Після прийняття християнства 7 липня православні християни почали відзначати Різдво пророка Івана Хрестителя — найбільшого святого після Діви Марії. Це про нього Ісус Христос сказав: “Серед народжених жонами не поставав (пророк) більший від Івана Хрестителя”. Серед інших святих Іван Хреститель має найбільшу пошану — протягом церковного року на його честь святкується аж шість дат. Різдво святого Івана Хрестителя — найбільше з усіх свят на його честь.

З III століття свято Різдва Іоанна Предтечі вже широко відзначалось як східними, так і західними християнами — його називали "світлим торжеством" і "десницею Сонця правди". На початку IV століття свято було введене у християнський календар. 

Іван Предтеча був посланцем Бога, щоб сповістити людям про прихід і живу присутність Месії на землі. Коли Іоанну виповнилось тридцять років, він почав проповідувати в Іудейській пустелі, а далі в околицях ріки Йордан. Він суворо викривав пороки суспільства і закликав до покаяння, сповіщаючи про швидке пришестя Месії. Зовнішнім знаком покаяння і духовного оновлення Іоанн вибрав хрещення – омиття у воді і занурення у неї (звідси й ім'я – Хреститель). 

Прийняти хрещення прийшов і Ісус, про чесноти якого як Месії сповіщав у своїй проповіді Іоанн . За Христа і Христову науку святий відважно приймає мученицьку смерть. За наказом Ірода Іванові Хрестителю відтяли голову.

Народ, не до кінця розуміючи релігійну суть свята, та і зважаючи на поєднання язичницьких та християнських елементів в українській культурі, почав називати день Івана Хрестителя днем Івана-травника, Івана-чаклуна. Згодом до цієї назви додали ще слово “Купала” на честь язичницького бога, якого шанували в ці дні. 

Церква довгий час намагалася розвінчати міфи про свято Івана Купала і пояснити, що ця назва не має відношення до християнського календаря. Тому не варто помилково називати свято Різдва Івана Хрестителя святом Івана Купала. Краще в ці дні просити святого Івана, щоб надавав сили та мудрості бути прикладом християнського служіння, яким колись був він.

Звичайно, кожен сам для себе визначає, як чинити у цей день, але, незважаючи на позицію церкви, свято й у наш час поєднує ознаки язичницької та християнської обрядовості.

P.S. Не можу оминути тематики цього свята в літературі (як учитель-словесник). Найяскравішим прикладом є твір Миколи Гоголя "Вечір проти Івана Купала", який яскраво ілюструє саме пошук цвіту папороті і те, які наслідки може спричинити ця знахідка. 

P.S.S.  Ось так не спалось у чарівну ніч на Івана Купала, чи то в переддень одного із найбільших релігійних свят – Різдва Івана Хрестителя... :)

Левицька С.М.

Використано матеріали http://ogo.ua/articles/view/2013-07-07/41305.html