Не модифікуймо свою генетику!
У слово «мова» кожна людина вкладає свій зміст. Для когось
це засіб існування чи самовдосконалення, для іншого – теплота батьківського
дому, маминої колискової, а ще для когось – радість батьківства й усвідомлення
себе у новому статусі – мами. Але який би зміст не ховався за цим словом, мова
була й залишається засобом спілкування, через який ми пізнаємо світ, формуємо й
висловлюємо свої думки, зрештою, задовольняємо прагнення людини до розвитку, не
допускаємо особистісної деградації (якщо можна таким поняттям назвати процес саморозвитку
особистості).
Не помилилась у своєму твердженні
геніальна поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в
них відбирають мову». Ми повсякденно
бачимо це «вимирання» в суржиковому мовленні нашої молоді, у відмові від рідної
мови друзів та колег, у небажанні спілкуватися українською і жити в Україні її
громадян, забуваючи при цьому, що мова в людини закладена генетично.
На кожному кроці чуємо й бачимо
протест проти генетично модифікованої продукції. А як тоді назвати людину
(продукт еволюції чи то пак Бога – як кому завгодно), яка модифікує свою
генетику, примішуючи в неї чужомовні компоненти (і модифікує себе добровільно!)?
Чому ж тоді ми відмовляємося від генномодифікованих продуктів у той час, коли
самі є ідентичним продуктом?..
Напевне, кожен відповість на це
запитання сам, і впевнена, що відповіді будуть різними: одні
виправдовуватимуться, інші визнають, що чинять неправильно. Але якщо ми хочемо
бути Людьми з великої літери, якщо ми хочемо зберегти наше славне минуле, якщо
ми хочемо не соромитись свого імені й гордо носити його, як це робили Тарас
Шевченко, Іван Франко, Леся Українка (і таких «якщо» може бути багато), час
визначати для себе пріоритети.
Левицька С.М.