Думки вголос...

Не модифікуймо свою генетику!

У слово «мова» кожна людина вкладає свій зміст. Для когось це засіб існування чи самовдосконалення, для іншого – теплота батьківського дому, маминої колискової, а ще для когось – радість батьківства й усвідомлення себе у новому статусі – мами. Але який би зміст не ховався за цим словом, мова була й залишається засобом спілкування, через який ми пізнаємо світ, формуємо й висловлюємо свої думки, зрештою, задовольняємо прагнення людини до розвитку, не допускаємо особистісної деградації (якщо можна таким поняттям назвати процес саморозвитку особистості).

Не помилилась у своєму твердженні геніальна поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову». Ми  повсякденно бачимо це «вимирання» в суржиковому мовленні нашої молоді, у відмові від рідної мови друзів та колег, у небажанні спілкуватися українською і жити в Україні її громадян, забуваючи при цьому, що мова в людини закладена генетично.

На кожному кроці чуємо й бачимо протест проти генетично модифікованої продукції. А як тоді назвати людину (продукт еволюції чи то пак Бога – як кому завгодно), яка модифікує свою генетику, примішуючи в неї чужомовні компоненти (і модифікує себе добровільно!)? Чому ж тоді ми відмовляємося від генномодифікованих продуктів у той час, коли самі є ідентичним продуктом?..

Напевне, кожен відповість на це запитання сам, і впевнена, що відповіді будуть різними: одні виправдовуватимуться, інші визнають, що чинять неправильно. Але якщо ми хочемо бути Людьми з великої літери, якщо ми хочемо зберегти наше славне минуле, якщо ми хочемо не соромитись свого імені й гордо носити його, як це робили Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка (і таких «якщо» може бути багато), час визначати для себе пріоритети.

Левицька С.М.