Пам'ятаю... Слухаю...

Смерть стоит того, чтобы жить (с) Віктор Цой

     25 років тому загинув Віктор Цой, але до сих пір він живе у своїх піснях. 

     Для мене Цой - це ціла епоха. Я була в 2 класі й мало що розуміла в таких філософських текстах пісень, але обожнювала, коли брат Сергій співав пісні Цоя під гітару, раділа, коли тато з Одеси привіз чорно-білі фото Віктора, якими брат прикрасив кімнату, дивувалась, але розуміла, коли на випускному вечорі цілий клас Сергія прийшов дивитися концерт групи "Кіно" по телевізору до нас додому. Ніхто тоді не підозрював, що той концерт був останнім у житті Цоя.

     Я пам'ятаю, той день, коли почула звістку про трагічну загибель Віктора Цоя, - 15 серпня 1990 року. Ціну втрати зрозуміла пізніше, уже в більш дорослому віці. Талановитий співак, поет, композитор, художник, актор, у якого все було тільки попереду, передчасно пішов із життя.  Але слова його пісень лунають із дворів будинків, яскравіють на парканах, чуються із вікон квартир, і кожен знайде прихований сенс слів Віктора Цоя, адресований слухачеві, допоможе, підтримає, дасть наснаги, навчить жити. ЦОЙ ЖИВИЙ!

Непоправна втрата...

Сьогодні, 2 березня 2015 року, минає місяць після страшної аварії, в якій загинув співак, письменник, ведучий, шоумен, лідер гурту "Скрябін" – Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін). Пісні цього гурту для мене давно стали улюбленими, звучали постійно з плеєра разом із піснями "Океану Ельзи", Арсена Мірзояна, Сергія Бабкіна. Безліч із текстів Кузьми цитую напам'ять. Але от парадокс – я чітко пам’ятаю, коли почала слухати ОЕ, Мірзояна, Бабкіна, пам’ятаю моменти й події, пов’язані із цими виконавцями, але зовсім не пригадую, коли захопилась «Скрябіном». Дивно. Намагалась пригадати рік, якісь знаменні дати, події і… нічого. Спочатку було якось ніяково, але потім зрозуміла, що важливо не те, коли ти приходиш до того чи іншого твору, письменника, виконавця, а те, який слід у душі вони залишають. Із Кузьмою – саме той випадок, коли важливий він сам і його творчість, а не те, коли саме почала слухати пісні.

Сам Андрій ніколи не називав себе поетом, він говорив, що просто пише тексти, але в мене інша думка. Кузьма – глибокий лірик, який у кожній із своїх пісень говорить про те, що думає, про свої почуття, про те, що актуальне для кожного. Хтось критикував манеру Кузьми, виправляв його мовленнєві помилки. Яким дріб'язковим усе це здається зараз, коли його немає серед нас... Сміливо можу назвати Кузьму письменником, бо його твори «Я, «Побєда» і Берлін», «Я, Паштєт і Армія» – справжні, веселі, самобутні й безпосередні з одного боку, а «Місто, в якому не ходять гроші» – твір глибокий, філософський з іншого, як і сам автор.

Як шкода, коли такі люди відходять... Але їх пориви та життєва позиція не забудеться ніколи, бо житиме в піснях вічно. І поки їх слухатимуть душею, Кузьма БУДЕ в наших серцях. Отакий безпосередній, самобутній, надзвичайно позитивний, але водночас дуже глибокий і філософський. Таким його й пам'ятаймо! Вічна пам'ять...

P.S. Є що сказати, поділіться в коментарях.

Думки вголос...

Не модифікуймо свою генетику!

У слово «мова» кожна людина вкладає свій зміст. Для когось це засіб існування чи самовдосконалення, для іншого – теплота батьківського дому, маминої колискової, а ще для когось – радість батьківства й усвідомлення себе у новому статусі – мами. Але який би зміст не ховався за цим словом, мова була й залишається засобом спілкування, через який ми пізнаємо світ, формуємо й висловлюємо свої думки, зрештою, задовольняємо прагнення людини до розвитку, не допускаємо особистісної деградації (якщо можна таким поняттям назвати процес саморозвитку особистості).

Не помилилась у своєму твердженні геніальна поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову». Ми  повсякденно бачимо це «вимирання» в суржиковому мовленні нашої молоді, у відмові від рідної мови друзів та колег, у небажанні спілкуватися українською і жити в Україні її громадян, забуваючи при цьому, що мова в людини закладена генетично.

На кожному кроці чуємо й бачимо протест проти генетично модифікованої продукції. А як тоді назвати людину (продукт еволюції чи то пак Бога – як кому завгодно), яка модифікує свою генетику, примішуючи в неї чужомовні компоненти (і модифікує себе добровільно!)? Чому ж тоді ми відмовляємося від генномодифікованих продуктів у той час, коли самі є ідентичним продуктом?..

Напевне, кожен відповість на це запитання сам, і впевнена, що відповіді будуть різними: одні виправдовуватимуться, інші визнають, що чинять неправильно. Але якщо ми хочемо бути Людьми з великої літери, якщо ми хочемо зберегти наше славне минуле, якщо ми хочемо не соромитись свого імені й гордо носити його, як це робили Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка (і таких «якщо» може бути багато), час визначати для себе пріоритети.

Левицька С.М.